Цей тиждень присвячений інформуванню про аутизм.
Хочу розповісти вам про розлад аутистичного спектру та маскування.
Одна з найросповсюдженніших проблем багатьох дорослих аутистів є гарне маскування.
Чому це є проблемою?
Тому, що якщо ти значну частину життя вчився прикидатися нормальним виглядати як нормотипова людина, і нарешті навчився, тебе вже не буллять, не вважають дивним/ою, не уникають, ти стаєш повноцінною частиною колективу/компанііі, а потім заявляєш про свою нейровідмінність та особливі потреби, то у відповідь чуєш: "Та шо ти видумуєш?" "Та не наговорюй на себе!", "Та все в тебе нормально, не вигадуй!".
В принципі, всі ці вислови будь-який аутист зі збереженим інтелектом та без порушень мовлення чує протягом всього свого життя, починаючи з дитинства.
Особливо ті, хто був народжений до 2000-х. Коли ще й адекватної діагностики як такої не існувало, а якщо дитина розмовляє, читає, пише, рахує і т.д. - то який аутизм, ви що, нормальна дитина. І про те персональне пекельце, крізь яке пройшов кожен з таких дітей, знають лише вони.
Як в тому анекдоті, про циркову змію, яка співала. І коли її питають, як це можливо, вона каже: "Ви б знали, як нас бьють, як нас бьють!!"
Ти або проходиш крізь всі тортури (бо для тебе особисто це і є тортури, на цілком фізичному рівні), щоб стати повноправним членом суспільства, або можеш залишитися обабіч повноцінного життя, без роботи, без коханої людини, без адекватного кола спілкування.
І отут, коли ти доклав ніаби яких зусиль, щоб виглядати нормально, і раптом відкриваєш свою нейровідмінність, найбільш знецінюючим і болючим буде почути, що то все фігня, не схожа/ий ти на аутиста, а мабуть хайпуєш, бо зараз це модно.
І постає ділема. Прикидатися мовчки і далі, виснажуючи себе (бо маскування потребує значного ресурсу), але залишатися для інших, типу, "звичайною людиною", або відкриватися, маючи на меті покращення якості свого життя, і отримати в результаті невіру та знецінення від оточуючих.
Через це також не всі дорослі аутисти рішаються йти на офіційну діагностику, бо досі багато фахівців не вміють розпізнавати добре замаскованих аутистів, особливо жінок. І тоді в якості діагнозу буде що завгодно - тривожно-депресивний розлад, біполярний розлад і т.д., окрім, власне, розладу аутистичного спектру. І це ввергає людину, яка і так відчуває себе в цьому життті інопланетянином, в ще більший відчай.
Підсумовуючи - якщо ти навчився прикидатися нормальним занадто добре, мало хто повіре, що ти аутист.
Чого прагнуть дорослі аутисти?
Бути видимими і почутими, без знецінення та неповаги.
Мати змогу задовільняти свої потреби у саморегуляції без надзусиль і без осуду від оточуючих, незалежно від того, виглядає людина "як аутист" чи ні.
P.S. термін "аутист/ти" використовується свідомо, бо саме так себе ідентифікує і називає більшисть дорослих аутистів.
В коментах під постом відповім на всі питання, що виникнуть у вас з цього приводу. 🙂
👍2